Анна, 16 років, м. Полтава
Я з невеличкого міста Старобільськ, що на Луганщині. 24 лютого о 5.50 ранку мені зателефонувала ліпша подруга й почала швидко казати, що на нас напали. По місту було 2 прильоти, але я та моя родина не постраждали. З 27 лютого я почала волонтерити, щоб бути корисною та мати заняття. Спочатку приводили до ладу постраждалі будинки, щоб вони хоча б трошки були придатні для проживання, потім ми почали формувати пакети з гуманітарною допомогою. Для мене це було, як ковток повітря. Я дуже вдячна людям з якими була у той час, які додавали позитивного настрою. З дівчатами з організації, в якій я була, все ще тримаємо зв'язок. Потім до міста почали приїжджати біженці, яким також намагалися надавати допомогу.
Наше місто було в окупації з початку березня і нажаль ще й досі в окупації. Морально це було тяжко зрозуміти, але з часом звикаєш, прогулянки з друзями, час із сім'єю, спорт і так далі, допомогли не втрачати дух.
Віра в Україну та в себе переважали будь-які вибрики окупантів! Так, місцями важко, але коли ти бачиш будь де синьо жовті кольори — це дає СИЛУ! Не можу сказати, що щось особливо лякало, але вся атмосфера в місті в цілому мразлива до без тями через нові, дуже не приємні, обличчя.
В той же час, люди також вірять в Україну, чекають та будуть чекати на її повернення.
Зараз я виїхала до Полтави, але моє серце все ще вдома, там, у безкрайніх степах та крейдяних горах Луганщини. Там залишилися найближчі люди. Я знаю що повернуся, не хай не завтра, не через місяць, але повернуся! Всі ми повернемося та відбудуємо зруйноване!🇺🇦
Commentaires