Поліна (ім’я змінено), 31 рік, м. Костянтинівка
Війна – найстрашніше, що може стати з людиною. Чому, чому ми знову чуємо це слово в наших домівках? Ми зростали на відчутті поваги, людяності та любові до рідної землі, до людей та життя в цілому. 24 лютого розділило моє життя на до та після. Чому не 2014 рік? -
Спитаєте ви. Я розповім: вся моя родина мешкає у невеликому містечку на Донеччині –
Костянтинівці. 2014 рік був важкий для Донбасу, проте наше місто вистояло і тоді ми, на щастя, не зазнали стільки біди, як зараз.
Моє життя завжди було націлене на допомогу людям. Мабуть, це моє покликання, адже багато років я працюю в управлінні соціального захисту населення, щоденно допомагаю людям. Ніколи не була осторонь чужих негараздів та проблем. Водночас намагалася розвивати молодіжну політику у власній громаді, адже була членом молодіжної ради. Багато мріяла, будувала плани, і кожен мій день був сповнений новими планами та цілями.
Ранок 24 лютого почався зі звуку вибухів. Страх. Раптове відчуття розгубленості. Дзвінок.
Почалася повномасштабна війна. Майже кожен куточок нашої країни відчув цей біль та страх на собі. Відчуття розгубленості дуже часто штовхає нас на різні вчинки, які від себе ніколи ти не очікуєш. Люди масово почали виїжджати з міст, охоплених війною. Кожна новина змінювала на іншу, все гіршу новину. Якийсь час я взагалі не могла сприймати світ та те, що в ньому відбувається. Як, у 21 столітті, у часи, коли ЛЮДИНА намагається розвивати життя на інших планетах, не може зберегли його на власній? Так у роздумах лунав час. І тепер – я волонтер!
Майже місяць я очолюю волонтерський штаб у нашому місті. Разом з дівчатами та хлопцями, які, як і я, не можуть лишатися осторонь, намагаємося допомогти різним категоріям людей. Так майже за місяць роботи штабу, різноманітну допомогу отримало майже 1000 осіб. Це і матусі з маленькими дітками, і ті, хто залишився без роботи, пенсіонери та всі ті люди, які наразі перебувають у важкому матеріальному становищі.
Щоденно в наше містечко приїжджають переселенці – ті люди, які вимушені шукати іншу домівку та прихисток. Насамперед це дуже страшно. Історії, які ти чуєш, змушують замислитися над тим, що найважливіше у житті. А найціннішим є саме життя. Раніше я багато писала статей, віршів, а зараз... ніби не вистачає слів, ніби ти забуваєш, що можеш говорити. Мій чоловік, пишаюся ним, також допомагає. Так людина, яка раніше не тримали у руках нічого, важче ноутбуку, тепер носить мішки та важкі коробки. Я вірю, що зовсім скоро війна закінчиться і ми нарешті зможемо обійняти всіх тих, кого давно не бачили. Почути того, кого так мріяли почути. Цей важкий час навчив нас цінувати кожну хвилину, кожен подих нашого життя, всіх тих, хто поруч. Тут і зараз!
Не забувайте казати рідним та близьким, як ви їх любите. Обійміть маму й тата.
Коли закінчиться війна …
Я зможу знову посміхатись.
Коли закінчиться війна…
Знов в сукні буду одягатись.
Коли закінчиться війна…
Я знаю, з чого починати
Коли закінчиться війна…
Comments